Блог - ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

“Внаслідок розвалу большевицької імперії зла відкрилися архіви її найбільшої підпори – ЧК, який час від часу змінював свою назву, але, по-суті, завжди залишався тим же. Для багатьох українців тепер є можливим довідатися, що сталося з їхніми рідними, які пропали після того, як їх арештували московські людолови й посадили в тюрму.

Однією з тих, хто скористався цією можливістю, була Люба Левицька, яка живе тепер у Канаді і походить зі старого священичого роду – її батько, отець Юрій Милош Левицький, колишній парох у селі Далява, що біля Дрогобича, діди і прадіди теж були священиками. Батько помер від тифу у 1919 році, а восьмеро дітей-сиріт виховала і виплекала мати-вчителька, дочка священика о. Михайла Зубрицького Анастасія. Чотири сестри Люби – Галя, Зеня, Марійка, Іванка та брат Юрко віддали своє молоде життя за Україну, за долю якої боролися як члени Організації Українських Націоналістів. В діаспорі з них найбільш відома Зеновія. Вона загинула в лютому 1940 року, разом з крайовим провідником ОУН Володимиром Тимчієм-Лопатинським і двома другими провідниками, членами ОУН Микитою Опришком на псевдо “Медвідь”, і Теодором Оленьчаком-“Васильківим”, коли переходили тодішній німецько-совєцький кордон на р. Сян, повертаючись з Кракова до України.

Про Зеню, Галю, Марійку та Юрка, про їхню родину Богдан Казанівський, який за совєцької окупації сидів у Замарстинівській тюрмі в місті Львові, згадує у своїй книзі спогадів “Шляхом легенди” такими словами: “Часом приходили нові арештовані, так звані зв’язкові, яких спіймали на самому кордоні. Від таких ми мали різні відомості з-за кордону. Від одного з них ми довідалися, що Зеня Левицька і Лопатинський загинули на кордоні. Сама Зеня розірвала себе ґранатою, щоб не попасти живою до рук НКВД. Її старша сестра Галя була того часу арештована у Львові й таки першого дня в тюрмі прийняла отруту. Молодшу сестру Марійку так торторувало НКВД у Замарстинівській тюрмі, що вона збожеволіла. Брат Юрко сидів зі мною в одній камері. Був дуже ідейний і відважний бойовик. Його прилучили до першого процесу Крайової Екзекутиви ОУН, в якій виступало дванадцятеро підсудних…

Про родину Левицьких можна багато писати за її жертовність і самовідречення для визвольної справи. В родині було більше і всі вони, крім Володимира, Романа і однієї сестри (Люби – А. Г.), згинули по-геройському в боротьбі за визвольну справу”.

Люба Левицька розповідала, що наймолодшу її сестру Іванку розстріляли німці в обласному місті Миколаєві у 1942 році.

Недавно до рук Люби Левицької потрапило кілька чисел “ПРОМЕНЯ” – просвітянського листка українців республіки Комі – і в одному з них, за березень – квітень 1995 року, вона віднайшла статтю, яка дуже стала їй у пригоді в її стараннях довідатися про долю Юрка, Галі і Марійки. Стаття має заголовок “Без права на забуття”, написана Інною Вікторівною Федущак, головою пошукової комісії Львівської організації “Меморіал” і членом президії Українського фонду пошуку. У своїй статті вона інформує читачів, що одним із завдань цієї комісії є “пошук захоронень і встановлення прізвищ жертв тоталітарного режиму”. В кінці статті була подана адреса пошукової комісії.

Люба Левицька звернулася туди зі своїм проханням і через деякий час отримала від Інни Федущак листа, виписки, що їх вона зробила з усіх трьох томів групової справи, в якій був Любин брат, довідки про сестер і копії документів, що стосувалися Марійки.

Рідкісна мужність і витримка

“Я підняла, – пише Інна Федущак – великий шум, чому не дають справи Марії, і її з трудом відшукали. Цю справу читати було ще моторошніше. Марія єдина з усіх, чиї справи я за останні 5 років досліджувала, яка ні на одному допиті від початку до кінця “нічого не знала” і “нікого не впізнала” на очних ставках та по знімках. Чого це її коштувало – бачите самі. Рідкісна мужність і витримка”.

Ось коротка, але неповна історія страждань Марійки, відтворена на підставі секретних документів, що їх відшукала в архівах Інна Федущак.

29 березня 1940 року арештовані Івашко і Гасин “Тріска” (в документах немає їхніх імен) зізнаються, що Левицька Марія Юріївна, робітниця львівської фабрики “Ароза”, є зв’язковою і має псевдо “Куна”.

2 квітня Марійку арештовують. При арешті забирають її особисті речі: вісім шкільних свідоцтв, спортивне посвідчення, коробку фотокарток, коробку листівок-видів, одну стінгазету і пачку писаних і друкованих конспектів. Пізніше ці речі знищили, як “нестосовні справи”. Арештовану тримали у Львівській тюрмі № 2.

В її тюремній анкеті, між іншими є такі дані про родину: сестри – Олена, учителька у Львівській області, Іванна, 19 років, працює в Наросвіті, Зеновія, 26 років, кравчиня в Німеччині. Брати: Юрій – арештований, Володимир, 29 років, і Роман, 31 рік, у Німеччині. Про сестру Любу і маму, яка була з нею по тому боці совєцко-німецького кордону, немає в анкеті згадки.

Цінний для істориків Організації Українських Націоналістів документ, що має заголовок “Довідка зі слідчої справи 29/26 за обвинуваченням Левицької Марії Юріївни”. Цитую його повністю в перекладі з російської:

“Сестра Левицької Марії – Галя, є керівницею зв’язкових Львівської Крайової Екзекутиви ОУН. Останім часом жила нелегально. Коли її взяли органи НКВД, взяла отруту і померла.

Друга сестра Левицької Зінаїда, визволена з колишньої польської тюрми, з приходом Червоної Армії втекла на територію Німеччини.

В місяці лютому 40 р., разом з керівником Лопатином (насправді – Володимир Тимчій-Лопатинський – прим. В. Шпіцера), Івашком “Медвідь” (насправді – Микита Опришко-Медвідь – прим. В. Шпіцера), пробувала перейти кордон СССР з Німеччиною. Переслідувані прикордонниками, після того, як зробили збройний опір, розірвала себе ґранатою.

Брат Юрій арештований як учасник ОУН. Признався, що був активним членом ОУН і виконував розвідчі завдання.

Начальник слідчої управи л /о старший лейтенант ГБ Козлов.

Слідчий молодший лейтенант Піменов”.

Допитування Марійки відбулося 27 квітня, 29 травня і 20 вересня 1940 року. Вона на всіх допитах повторювала: “Нікого і нічого не знаю”.

“На очній ставці з Гасиним “Тріскою”, – пише І. Федущак, переповідаючи зміст актів, – він назвав її своєю зв’язковою. Вона повторила, що його не знає, вперше бачить”.

В Городні

Внаслідок жахливих тортур на допитах Марійка захворіла психічно. Зі Львова перевезли її до тюрми в місті Городні Чернігівської області.

24 вересня 1940 року слідчий Яковлєв звітує, що “тюремний лікар не може дати остаточного висновку про стан здоров’я Левицької без попереднього огляду й перевірок у спеціальній лікарні, бо не виключена можливість симуляції цілого психічного стану обвинуваченої”. Тому пропонує помістити її на 20 днів у Чернігівській психлікарні для примусового лікування. Так з нею й зробили і тримали в “психушці” навіть після двадцяти днів, бо ж не хотіли кати випустити зі своїх пазурів жертву.

14 жовтня полковник обласної прокуратури для спеціальних справ Чернігівської області пропонує кримінальну справу Марійки передати на розгляд особливої наради при НКВД СССР.

6 грудня 1940 року судово-психіатрична експертна комісія при Чернігівській психлікарні в складі: голова – Бєлий, члени – Артеменко і Сарем, звітують, що в М. Ю. Левицької внутрішні органи і нервова система нормальні, але в психічній сфері в неї стан отупіння: “Зіниці розширені, очні яблучка вип’ячені. Не реагує на зовнішні подразнення. Очі спрямовані в одну точку. Вираз обличчя безтямний. Розгубленість. На питання не відповідає, а часто повторяє ті самі слова: Марійка не знає. Марійка шпигун?, ні не шпигун. Я боюся. Повільна, дивиться в одну точку, рухи уповільнені. Під час перебування в лікарні більше мовчала, розгублена й неспокійна. Деколи плаче. Коли її про щось питати, питання не доходить до її свідомості. Запитана із зацікавлення дивиться в очі і каже: Марійка ніц не знає. Деколи вимовляє відірвані слова про те, що вона зі Львова, робітниця в трикотажній фабриці. Ходить по кімнаті трохи зігнувшись, з розгубленим виглядом. Деколи говорить тихим голосом: Марійку забить. Увесь час повільна, годується з рук, погано спить уночі’.

Висновок комісії: “На підставі довгих клінічних спостережень і даних теперішнього свідчення комісія вважає, що Левицька М.Ю., 25 років, хвора на реактивний психоз. За станом свого здоров’я їй треба далі перебувати у психіатричній лікарні для лікування”.

Здається, що члени комісії співчували Марійці. Вони пропонували продовжувати лікування. Можливо, таким способом рятували її від неминучого розстрілу.

9 вересня 1941 року Марійку привезли до міста Кустанай, що у Казахстані. Це, напевно, сталося внаслідок евакуації, яку провела совєтска влада в Україні у зв’язку з німецьким наступом.

В архівах зберігся “Протокол підготовчого засідання 30 жовтня 1941 року Кустанайського обласного суду”. Ось його текст у перекладі на українську мову: “СЛУХАЛИ: карна справа № 91 за обвинуваченням Левицької Марії Юріївни, 1915 р. народження, раніше не судженої, українки, обвинуваченої за ст 54-2 і 54-11 УК УССР в тому, що була активною учасницею контрреволюційної націоналістичної організації ОУН, зв’язковою окружної ОУН, зберігала в себе документи польської розвідки, описані в прокуратурі Львівської обл.

ПОСТАНОВИЛИ: 3 рішенням органів НКВД для Кустанайської обл. про поміщення Левицької М.Ю. в психлікарні на примусове лікування, згідний, бо з акту від 6.10.41 р. судової психіатричної експертизи видно, що Левицька М.Ю. терпить душевну хворобу і потребує медичного лікування в психлікарні. Тому, на підставі ст 203 УПК Левицька М.Ю. поміщується в Кустанайській психлікарні для примусового лікування. Справу, до вилікування М. Ю., судочинством припинити”.

Від 10 листопада 1941 року Марійка перебувала в Кустанайській психлікарні.

26 січня 1943 року лікарська комісія при цій лікарні, підтвердила, що “Левицька М.Ю. терпить душевну хворобу в стадії шизофренії, її стан не змінюється і тому треба продовжити її лікування”.

Вже другого дня, 27 січня, судова колегія з карних справ Кустанайської області прийняла рішення стосовно звинуваченої Левицької про те, щоб її помістити в психлікарню для постійного лікування, а карну справу стосовно неї припинити і передати в архів.

Про дальшу долю Марійки Левицької поки-що невідомо. Але з документів, що їх розшукала Інна Федущак на прохання Люби, стало відомо, що ця “астенічна”, за словами чернігівської судово-психіатричної комісії, тобто, квола дівчина не зламалася на страшних допитах в застінках НКВД, увесь час пам’ятаючи про дев’яту заповідь Декалогу Українського Націоналіста: “Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ні смерть не можуть приневолити тебе зрадити тайну”.

Вічна слава героїні, вірній дочці України! ”

Брідщина. – 2000. – №15. – С.41-45.

Закрити